Тетіївська районна рада
Тетіївський район, Київська область

СТЕПАН САВИЧ ЧОРНИЙ - голова Тетіївської районної організації ветеранів України .

Переглядів: 68

Сьогодні 12 серпня 2020 року на 94-ому році життя відійшов у вічність наш земляк

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СТЕПАН САВИЧ ЧОРНИЙ - голова Тетіївської районної організації ветеранів України

нагороджений орденами «Вітчизняної війни» 2-го ступеня, «Богдана Хмельницького» 2-го та 3-го ступенів, «За заслуги» 3-го ступеня, медалями «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією», «Захиснику Вітчизни», «За трудову доблесть» та іншими медалями, відзнаками «Почесний ветеран України» та «Партизан України», Почесними Грамотами і подяками від обласної державної адміністрації та обласної ради, обласної та районної організації ветеранів України, а також від районних та інших структур; листом-подякою від Посольства Китайської Народної Республіки.

Співчуття родині померлого висловлюють керівництво та колектив Тетіївської районної державної адміністрації. Світла пам'ять!

Біографічна довідка (з архівних матеріалів)

ЧОРНИЙ СТЕПАН САВИЧ народився 4 березня 1927 року у селі Дзвеняче Тетіївського району Київської області в селянській родині. Напередодні Великої Вітчизняної війни закінчив неповно-середню школу. Як і всі підлітки його віку, трудився у місцевому колгоспі на різних сільськогосподарських роботах. Під час німецько-фашистської окупації з 17 липня 1941 року по січень 1944 року був учасником підпільно-партизанського руху. Разом зі своїм товаришем Володимиром Сокуром збирав зброю, залишену в місцях бойових дій радянських військових підрозділів проти фашистських загарбників, переховував її у потаємних місцях і при нагоді переправляв її до партизанського загону, яким командував секретар підпільного райкому партії П.В.Цвітков. Мав особисте доручення від командування - бути зв’язковим між підпільною групою і партизанським загоном, вести розвідку, розповсюджувати радіоповідомлення серед місцевого населення про становище на радянсько-німецьких фронтах, оперативно повідомляти партизанів про акції окупантів по вивозу зерна до Німеччини, про облави, під час яких фашисти примусово вивозили молодь на каторжні роботи та ін. Всі ці завдання юнак виконував добросовісно, часто ризикуючи своїм життям.

Партизани, які діяли в лісах між Київською і Вінницькою областями, завдавали відчутних ударів по фашистах: підривали мости на залізниці, перешкоджали вивозу продовольства, людей, громили поліцейські дільниці, нападали на військові склади тощо. На жаль, підпільно-партизанський рух у цьому регіоні поніс відчутні втрати. Почались арешти, розстріли. У нерівному бою загинув командир П.В. Цвітков та ряд його помічників. Попав до фашистських «лабет» і юний підпільник Степан з групою односельців, однак йому вдалося зробити втечу за 40 кілометрів від дому.

Ці негативні тенденції аж ніяк не вплинули на активність місцевих патріотів, особливо нашого героя. Степан Чорний налагоджує зв’язки з партизанським загоном Георгія Кулагіна, продовжує боротьбу проти окупантів. І так було до грудня 1943 – січня 1944 року коли радянські війська почали визволення цього краю. Степан зустрічає військових розвідників, показує їм скупчення відступаючих німецьких вояк, що сприяло їх швидкому розгрому без найменших втрат для своїх.

Потім була Корсунь-Шевченківська операція, яку виконували два українські фронти проти угруповання німецьких військ, що потрапили в оточення, так званий «Сталінград на Дніпрі». На допомогу своїм піднялося все населення – і старі, і зовсім юні. Рили окопи і траншеї, будували інші оборонні споруди. Юнакам, яким ще не пора було вступати до лав діючої армії, видали зброю і вони також стояли в обороні проти фашистських військ, які намагались прорвати зовнішнє кільце оточення і виручити «своїх» з корсунського котла. Та це їм не вдалося. Всі вони потерпіли нищівну поразку. Як відомо, розгромивши ворога під Корсунем, наші війська впевнено рушили на захід, визволяючи міста і села України. Вагомий внесок у цю перемогу зробили й колишні партизани.

Далі Степан Чорний зі своїми однолітками проходить службу при польовому райвійськкомісаріаті – як командир групи, він організовує збір зброї і боєприпасів, здійснює їх охорону, бере участь у патрулюванні населених пунктів з метою виявлення затримання осіб, які «проявили» себе на службі в окупантів, а також тих, хто безпідставно намагався ухилитись від служби в діючій армії. Це був, так би мовити, вахтовий метод: одна доба на службі, дві доби – на роботі у колгоспі, без будь-якого перепочинку. Адже треба було відбудовувати зруйноване війною народне господарство, закладати підвалини для майбутнього врожаю.

Керівництво доручило Степанові відповідальну ділянку роботи – він став обліковцем – заправником тракторної бригади Тетіївської МТС. В його обов’язки покладалось забезпечувати чіткий облік роботи кожного тракториста, доведення змінних завдань, доставка паливно-мастильних матеріалів, оперативна звітність перед машино-тракторною станцією. І так і вдень і вночі. Якщо додати до цього участь в комсомольській організації, у громадсько-політичних заходах, важко уявити, коли йому удавалось нормально відпочивати. Так у повсякденних трудових буднях прийшла давноочікувана пора йти на службу в Червону Армію. Це був грудень 1944 року, коли Україна уже повністю була очищена від фашистських загарбників.

Дальня дорога привела його на 3-й Білоруський фронт, війська якого штурмували фортецю Кенінсберг у Східній Пруссії. Та незабаром поповненню довелося знову вирушити у дорогу. Командувач фронту генерал армії Іван Данилович Черняховський, якому на очі випадково потрапила група не обмундированих новобранців на залізничній станції, і дізнавшись, що вони з Київської області, розпорядився відправити всіх у школу молодших командирів. Мовляв, на їх вік війни ще вистачить. Так було чи ні, але молоді українці незабаром прибули у третій ешелон фронту у вщент зруйноване місто Ржев, яке у 1941 році перепинило «переможний» похід німцям на Москву. Тут, навчаючись у 2-му учбовому батальйоні на бронебійників кулеметників, хлопці почули сумну звістку про трагічну загибель генерала Черняховського, людини, яка проявила батьківську турботу про своїх юних земляків. Швидко пролетіли напружені курсантські будні. І ось уже у складі маршової роти добре підготовлені і загартовані під час бойової підготовки петеерівці і станкові кулеметники вирушають на фронт. На той час війська маршала Василевського, який зайняв місце загиблого полководця, добивали німців під Кенінсбергом. Наближалася знаменна подія: над фашистським рейхстагом замайорів червоний прапор Великої Перемоги. Все. Кінець війні. Прощай зброє, котру так наполегливо опановували курсанти на важких тактичних навчаннях. Та зарано радієте, хлопці, сказано їм. На Далекому Сході ще очікує розплати вірний союзник фашистської Німеччини – імперіалістична Японія. І справді, слова колишнього полководця виявились пророчими. Незабаром, ешелон за ешелоном, війська передислокувались в далекі краї, щоб поставити крапку на Другій Світовій війні.

Так молодий командир Степан Чорний на початку липня 1945 року прибув на Забайкальський фронт, на територію Монгольської Народної Республіки, й опинився на найважчій ділянці фронту в пустині Гобі. Навкруги, куди не кинь оком, суцільні піски, 45-градусна спека, відсутність питної води. Її доставляли сюди повітряним шляхом. З літаків на парашутах у гумових мішках скидали у розташування військ. По 100 грамів на брата. Ледве вистачало, щоб промочити горло. Екстремальні кліматичні умови особливо дошкуляли молодим солдатам, які ще не встигли адаптуватись до азіатського клімату. Почастішали різні захворювання, для боротьби з якими не було необхідних можливостей. Надійшли повідомлення про американських авіаторів, які скинули атомні бомби на японські міста Хіросіму і Нагасакі. Ця акція привела до величезних розрух, до загибелі сотень тисяч мирних жителів.

Ось у такій обстановці готувалась Маньчжурська наступальна операція, яка почалася вночі з 8-го на 9-те серпня 1945 року. Наші війська успішно подолали пустиню Гобі, гірський хребет Великий Хінган і вийшли на маньчжурську рівнину. Японські самураї поспішно відступали, але окремі їх групи завдавали відчутних втрат. На гірському перевалі одержав поранення й Степан, але він відмовився від відправки в санбат, а продовжував виконувати бойове завдання разом зі своїми побратимами. Були взяті міста Ліньдун, Кайлу, Фусінь, форсована ріка Ляохе. З міста Мукден, крупного промислового і політичного центра провінції Ляонін, до легендарного Порт-Артура довелося добиратись по залізниці військовим ешелоном. Степан був призначений помічником начальника ешелону і його місце з кількома автоматниками було в кабіні паровоза. Він не без гордості ділиться спогадами про ті події, про те, як по території ще не повністю очищеній від японських військ, він привів перший військовий ешелон до Порт-Артура, до берегів Тихого океану. За кілька днів до цього тут висадився повітряний десант. І ще не маловажна річ – він по праву вважається учасником знаменної події – закінчення Другої Світової війни. Не важливо, що його не було серед тих, хто підписував акт про беззастережну капітуляцію Японії. Цю справу зробили інші. На війні кожен має виконувати свою справу, не завжди помітну. Адже з таких малих дій виростають великі. Як відомо, акта про капітуляцію Японії 2-го вересня 1945 року на борту американського лінкора «Міссурі» у Токійській бухті підписав представник Ставки Верховного Головнокомандувача Збройними Силами СРСР українець, генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко, уродженець Уманського району Черкаської області.

По завершенню бойових дій, тут в Китаї на Ляодунському півострові на берегах Жовтого моря розпочинається новий етап у бойовій біографії українського хлопця. Стало очевидним, що 39-та армія Забайкальського фронту отаборилася тут надовго. Проводиться певна перестановка, передислокація, скорочення, під час яких Степанові довелося покинути свою піхоту і перекваліфікуватися на артилериста. Спочатку він служить у вогневому взводі батареї командиром розрахунку артилерійської установки БМ-13, потім він у штабі дивізіону займається топографічною службою, у штабі полка йому доручають очолити топо-обчислювальну команду, а в останні півтора року перед звільненням в запас ми бачимо його на посаді головного топографа штабу Командуючого Артилерією Гвардійського корпусу.

Часті переїзди, зміна військових частин. Порт-Артур, Далянь, Цзіньчжоу – це назви міст, де вони були розташовані. І так було протягом неповних семи умовно мирних років. Умовними їх називають тому, що навколо точилися воєнні дії. З березня 1946 по жовтень 1949 року китайці зі зброєю в руках боролись за своє національне визволення проти гомінданівського режиму. До цієї війни були причетні й радянські війська. Спільними зусиллями антинародний режим перестав існувати. 1 жовтня 1949 року була утворена Китайська Народна Республіка. Подумалось, тепер буде мир і спокій. Але ж ні! В травні 1950 року розгорілась корейська війна, у яку вв’язались Сполучені Штати Америки. Північні корейці терпіли поразку за поразкою. Думалось, що ось-ось настане повний крах.

СРСР не наважувався прилучатись до цієї авантюри, це означало б початок третьої світової війни. Але дуже хотілося виручити соціалістичну Корею. Виручили китайці. 300 тисяч китайських вояків вирушили на цю війну. А їм допомагати можна зброєю, боєприпасами, авіацією, радниками. Спільними зусиллями південні корейці разом з американцями були відкинуті за 38-му паралель, нарешті перемир’я було досягнуте.

Степан Чорний на військовій службі проявив себе сумлінним, зразковим воїном – гвардійцем, завжди добросовісно виконував покладені на нього обов’язки. Неодноразово був нагороджений різними відзнаками командування і політорганів. За Хінганські бої він одержав медаль «За бойові заслуги». За те, що без будь-яких надзвичайних пригод привів військовий ешелон від Мукдена до Порт-Артура, представлений до ордена Слави 3-го ступеня. Але з невідомих причин він його не одержав. Пам'ять про ту війну підтверджують медалі «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією» та ще орден «Вітчизняної війни 2-го ступеня.

Коли настав час покидати військову службу, командування пропонувало йому не покидати армії, продовжувати кадрову роботу, але він відмовився, розуміючи, що без хорошої освіти кар’єри не зробиш.

У вересні 1951 року повернувся до рідної хати з далеких воєнних доріг. Зразу ж включився в активне трудове і громадське життя. Без відриву від виробництва з медаллю закінчив вечірню школу робітничої молоді, потім – Київський державний університет ім.. Т.Г. Шевченка, став журналістом і редактором районної, пізніше – міжрайонної газети, обирався 2-им секретарем райкому партії. Створив сім’ю, побудував хату, народив троє дітей, має п’ять внуків, троє правнуків. Тяга до знань спонукала його до подальшого навчання. Пройшовши скорочений курс у сільськогосподарському вузі, здобуває кваліфікацію економіста-організатора, що дає йому можливість успішно очолити підприємство харчової промисловості. Далі обставини приводять його на завод оборонної галузі, де він займав посаду заступника директора з економічних і виробничих питань, одночасно обираючись секретарем парткому.

Важливий період у трудовій діяльності С.С.Чорного займає його участь у ветеранському русі. В березні 1987 року він першим у районі створює на заводі первинну ветеранську організацію, яку очолював майже п’ять років. За його ініціативою було скликано оргкомітет, зусиллями якого стали діяти первинні осередки у кожному населеному пункті, на великих підприємствах, які потім об’єднались у районну організацію ветеранів. Чорний С.С. спочатку обирався членом президії, а ось уже понад 20 років є її головою. Як керівник цього громадського колективу, головним завданням він ставить перед собою – повсякденна турбота про кожну людину похилого віку, оборона законних соціальних і політичних прав ветеранів війни, праці і військової служби, що в сучасних умовах є нелегкою справою. Також дуже відповідальним завданням є виховання молоді на бойових і трудових традиціях народу. В силу своїх можливостей з цими обов’язками він справляється добре. Цього він вимагає і від ветеранів-активістів.

За свій ратний і трудовий подвиг, крім уже згаданих вище, нагороджений орденами Богдана Хмельницького 2-го та 3-го ступенів, орденом «За заслуги» 3-го ступеня, медалями «Захиснику Вітчизни», «За трудову доблесть» та іншими медалями. Має він також відзнаки «Почесний ветеран України» та «Партизан України», Почесні Грамоти і подяки від обласної державної адміністрації та обласної ради, обласної та районної організації ветеранів України, а також від районних та інших структур. А ще має лист-подяку від Посольства Китайської Народної Республіки. З працівниками Посольства у нього склались теплі, доброзичливі стосунки. Його часто запрошують на зустрічі з нагоди пам’ятних дат.

У ветеранському русі велике пожвавлення викликав Указ Президента України про підготовку до відзначення 70-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників та 70-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. У районної організації ветеранів та у її голови додалося багато турбот. Розробляються заходи, ведуться пошуки додаткових матеріалів про героїзм колишніх фронтовиків, а також резерви для посильного соціального захисту людей старшого покоління, про виховання молоді на бойових і трудових традиціях нашого народу.

Отже, ветерани завжди у строю.

« повернутися до списку новин